З боку площі Митної, через браму Глинянської вежі, в напрямку Костелу Бернардинів, по файно вмощеній, освітленій місяцем бруківці шпацерували два пана. І скажу вам то були дві дуже колоритні персони. Особливо, як зважити на той факт що в їхніх шлунках на цей час вже бовталось літрів зо п’ять пива в кожнім. Як дивитись на них збоку, то важко було стримати посмішку. А як дивитись просто в писок, то не стримали би й реготу. Якщо ви шукали двох кардинально різних зовнішньо хлопів, то то власне був ваш шанс їх побачити. Перший нагадував піднятий вверх шлагбаум на який начепили штани й маринарку, такий він був високий і щуплий. Мав на собі коричневого кольору гарнітур, маринарка була зашпилена на один ґудзик, а з-під неї виглядала біла сорочка і чорна однотонна краватка, яка була вже давно розпущена. Сподні були йому троха закороткі і через це, роблячи крок, він показував на світ божий не тільки свої білосніжні шкарпетки, які аж світилися в місячному світлі, а й худющу волосату ногу ледве не до коліна. Картину доповнювало його обличчя, один раз побачивши яке, ви б вже ніколи не забули. Довгий гострий ніс, який ніби розкраював вуста на дві частини, по обидва боки від нього глибоко запалі очі, а над кожним з них по великій кудлатій (у цьому випадку можна було б сказати навіть патлатій) брові. Все це унікально гармоніювало з блідою, трішки жовтуватою шкірою. До цього всього ще слід додати, що знизу обличчя закінчувалося загостреним, але слава Богу, не таким довгим як ніс підборіддям, а зверху вічно розкуйовдженою сіруватою чуприною. То був пан Зеник, поважний чоловік сорока трьох років, доцент кафедри новітньої історії України, затятий холостяк, і не стільки з якихось переконань, скільки просто тому, що не знайшлося кобіти, яка би захтіла пов’язати з ним своє життя. Я ні в якому разі не хочу образити нашого героя і дуже навіть здатен повірити що в дні його молодості від дівок він відбою не мав, але якось так вже сталось, що потім все змінилось.

І якщо, а я маю надію, що так і є, ви вже собі файненько уявили того кадра пана Зеника, то ми можемо переходити до пана Стефця, який, як я вже казав, був його повною протилежністю. Пан Стефцьо був низеньким опецькуватим хлопом у файно вичищеному елєґантському світлому гарнітурі і до блиску випуцованих також світлих мештах. На голові в нього, прикриваючи лисину, красувався кремового кольору капелюх. Тут варто також додати що пан Стефцьо мав і темний капелюх до темного гарнітура, що не може не робити йому шацунку. В ширину пан Стефцьо був майже такий як в висоту і вельми пишався розмірами свого пуза. Як він казав, то була спеціально вирощена природна діжечка для пива. На пузі ладно контрастуючи з чорною сорочкою лежала кремова краватка, під тон мештам і капелюху. Ходив він завжди троха нахилений назад, виставивши наперед свою гордість і задерши високо носа. Пояснювалось це не якоюсь пихатістю чи надмірним ґонором, хоч нема де правди діти, того як і в кожного галичанського хлопа в пана Стефця було в достатку, а елементарною природною необхідністю. А власне таких необхідностей було дві. По-перше, пан Стефцьо хтів бачити обличчя людей, які йдуть йому на зустріч, а для цього треба було дивитись високо вгору, а по-друге, і власне то була головна причина, якби пан Стефцьо спробував випрямитись, то не пройшов би так й трьох кроків, бо славне пузо потягнуло би ’го до низу і він зі всього розмаху запоров би носом в асфальт. Часом пану Стефцю навіть снилось як він отак лежить на своєму животі як та черепаха на панцирі і дригає безпорадно руками й ногами, але таке бувало дуже рідко, бо зазвичай пан Стефцьо спав як немовля. Ну а бо чого би йому не спати як немовля, коли він не мав ніяких стресів окрім гри Карпат і збірної України. Працював пан Стефцьо в податковій інспекції начальником середнього рангу і вся його робота полягала в тому, щоб у вільний від читання новин і розглядання голих кобіт в інтернеті час, підписувати такі-сякі звіти за таку-сяку копійочку. Дружину пан Стефцьо мав на півтора голови вищу за себе і то було люкс, бо дуже вже він любив втопити свого носа в її видатному бюсті. Доцю сватав син начальника і все йшло до неминучої женячки, а син власне поступив на перший курс юридичного факультету.

Спитаєте, а що звело цих таких різних панів докупи, що би то такого було у них спільного? А я вам відповім – ніц, а ніц! Ну хіба окрім футболу і безмежної незрозумілої любові до Ігорця Худоб’яка. Не було такого вечору, коли б вони не заводили мови про Ігорка і тоді всі навколо тіко сиділи і слухали як пан Зеник і пан Стефцьо один на перед одного задавали одне і те ж риторичне питання: «ну бо хто як не Ігорко?»