Головна » 2012 » Березень » 8 » 12. "Звьоздочка моя опромєтчіва" ...
19:00
12. "Звьоздочка моя опромєтчіва" ...
Валєру Псова мучили сумніви. Він стояв перед фірткою кнайпи «Під Старов Грушков» і перебирав з ноги на ногу, не наважуючись увійти. З одної сторони його переповнювали радісні емоції, якими він хтів, за всяке діло, поділитись зі своїми кумплями, а з іншої, було му троха лячно, же за таку радість дістане гальбою по макітрі, а весь залишок дня буде повзати по долівці і визбирувати свої зуби, які занадто шкірив. Було і ше одне відчуття, яке привело Валєру нині до кнайпи і яке раз по раз таки переважувало страх і змушувало покласти руку на клямку, щоправда сили на неї натиснути вже не було. Це була така проста людська зловтіха, яка гріла душу і пришвидшувала биття серця. Дуже вже хтілось зайти в кнайпу з гордо піднятою головою глянути в очі всім тим ґоноровим галичанам і повісти «І шо? Всралися Ваші Карпати? Показала моя Зіронька Вашим матолкам де раки зимують?». Дуже хтілось, але було дуже страшно…

Раптом Валєра відчув на плечі дотик чиєїсь моцної ґраби і весь аж сі зіщулив. Ніби здоровий хлоп, а змалів, як здутий бальон. Думав певно, матко Бозко, та я ж ше ніц такого не сказав, та я навіть в кнайпу ше не вступив, то шо мене тіко за помисл вже лупити будут? Або швидше шось таке простіше, на кшталт, «ну всьо, довидєлувався…» Але не встиг він ше зарепетувати на всю вулицю «памагітє», а райтузи ше не встигли намокнути, як почув спокійний, троха смутний, але добрий і привітний голос Мирося:

-- Ну шо сти ся, тішите, Валєра, певно, нє? Ото Ваші звіздарі нашим тлункам накидали нині… Бігали по полю як ті вівці без пастуха. Дивишся їм в очі, а вони як в левів! Тіко в тих шо в клітках в зоопарку – такі пусті, розгублені, сповнені безнадії…

-- Та чого Ви так, пане Мирку? Ну не повезло трохи вашим хлопцям, але ж старались. Просто наші пацани сьоня іграли як в послєдній раз. Накінець стадіон ся відкрив, свої фани, то многого стоїть! – Валєра якось так видихнув і троха ся вспокоїв, а разом з тим набрався троха сміливости, відчув в руці приплив сили і натиснув врешті на клямку.

-- Та чоловіче, чого Ви ся встидаєте? Чи може забули вже як ми з Вас лаха дерли рік тому коли наші хлопаки вас 4:2 зробили? То тепер, шановний наш східний брате, маєте повне право нам відповісти сторицею, -- промовив Миросьо, заходячи до кнайпи обнявши Валєру за плечі.

В кнайпі було тихо. Як в склепі. Жодна людина не глянула, шо то за зараза рипнула знову дверима. Ніхто не повернувсі, ніхто ся не привітав. Ромцьо замислено протирав гальби втупившись в стінку. Його скляні пусті очі говорили про те, шо розпач після матчу він вже встиг полікувати батьківською вишнівкою – піст то є чи не піст, а нервові клітини не плодяться, тре їх берегти. За час міжсезоння Ромцьо зорганізував в кнайпі збір коштів на проєктор, би можна було матчі дивитись прямо тут, в файнім товаристві і за гальбою пива. Всі тій ідеї ся дуже втішили і так як жидів в кнайпі було небагато, то назбирав Ромцьо потрібну суму дуже скоро. А пан Стефцьо то перший відразу витєгнув портмоне і вручив Ромцьові купюру зі Сковородою, бо хоч він і ненавидів стадіони, але футбол дивитися в файній кумпанії любив, а тутка мав би свій власний і стадійон і кінотеатр. Нема шо багато повідати, назбирав Ромцьо грошей, купив проєктор, повішав на стелю, направив на стіну, всьо попідключав, проплатив кабельну телевізію – і на маєш, сиди і тішся. І нині то мав бути дебют. По раз перший мали ся дивити гру Карпат. Ромцьо з самого ранку думав як би то ліпше порозсувати столічки би всім було добре видно, совав їх взад вперед, аж врешті добився повної гармонії. Товариство ся зібрало, матч почався, а Ромцьо стояв за лядою, дививсі, милувавсі, насолоджувавсі тим яку ідилію він сотворив. Аж тут Каменюка – бах! На тобі, єден до зера… Але то ніц, думав Ромцьо, хлопці зара відквитають. А тим часом в наші ворота влітав другий, третій, четвертий, п’ятий – Богатінов ледве встигав витягати… Курча ляґа… Бодай би го тріпнуло... От вам курва і дебют…

-- Стрічайте переможця! – урочисто промовив Миросьо зайшовши в кнайпу, -- Хоч комусь наші Карпати нині принесли задоволення…

Миросьо гримнув Валєру ше раз по хребту, показуючи свою прихильність і, так би мовити, дружні почуття, кивнув Ромцьові, шо мало значити «принеси но мені гальбу світлого» і сів за вільний столик. Валєра стояв посеред кнайпи і не знав шо вповісти. На нього дивилося зо двадцять пар розгублених очей, в яких читався розпач і смуток. А ще дві години тому, в перерві між таймами, тут було гамірно, кожен мав шо вповісти, один на перед одного бештали хлопців за перший тайм, не минали увагою і Влодзя Шарана, якого якийсь дідько шарпнув Олька замінити на Кас’яна акурат після гола. Чомусь ніхто не вірив же хлопчик наш золотий знову травмувався, дуже вже він якийсь сам був заскочений тою заміною.

-- А якого нечистого він Еріка в опорну зону опустив? – обурювався пан Стефцьо, -- а Ткачук якоїсь холєри висунувся вперед і грає ледве не під нападниками! Шо то за такі експерименти? А той грузин, Даушвіллі, шо він взагалі там на полі забув?

-- Йой, та й не кажіть, пане Стефцю, -- міркував пан Зеник, -- але там в центрі поля вони принаймні бальона в ногах тримають, а шо ся творе в захисті? А Мартін? От пувічте мені, куди він побіг з того штрафного? Мо’ йому в штанях засвербіло, до виходку захтілось? Бо інакше то пояснити тєжко. Ледве нам другого гола не привіз. Знаєте, я Вам скажу, же як би там не було, а Андрійко мені в брамі більше ся подоба. Він може і пускає щурів, але принаймні зберігає спокій і тверезу голову, а не гоне по полю як вшпарений. А ше може захисників построїти і розказати їм де, холєра, бальон і де чужі ворота, бо той Мартін, нещєстє, мовчить як риба, а потім як заб’ют, то тіко міни страдальницькі корчит…


-- Та Ви ліпше згадайте з кого то ся почало! – обізвався зазвичай мовчазний Василько Ґавдзюх. – Згадайте, як Лукас зупинивсі і вирішив потриндіти троха з рефері, поки ті ворошиловці бігли в контратаку, бо бачте, го десь там нігтем зачепили і він ся образив. То вже потім Мартін мусив за межі штрафного вибігати…

-- Та то просто Ігорця нема, от в них нічо і не виходить, -- зітхав Ромцьо…

О так, кожному було шо вповісти, кожен хтів вставити своїх п’єть копійок, за п’ятнадцять хвилин перерви встигли перемити костомахи кожному пілкажу, а декому навіть двічі. Але всі ся зійшли на тому, же зара Влодзьо возьме яку довгу палю, вперіщить пару раз по сраці кожному пахолку, і команда ся переміне, і посипляться брамки. І таки посипались, от тіки радості від того не побільшало… І десять хвилин другого тайму не пройшло, як Каменюка буквально заштовхав другого гола… І кнайпа вибухнула… Вже не було чути ніяких міркувань і розумувань, вже ніхто не говорив про то, як хто зіграв чи не зіграв, і як тре було, і чого бракує. Тобто вони то всьо думали і бачили, але не могли, не мали сили говорити. Всю свою незадоволеність вони втілювали в якесь слово, одне, але так шоб всім було ясно. Слова звучали різні, але в загальному гаморі переважало одне -- «вівці». Так пройшло ше зо п’ять хвилин і всі замовкли. Зоря забила третого… Хтось лиґнув пива, хтось пішов до кльозету, а хтось прикурив циґара. Та не встиг розвіятись перший дим від того циґара, не встиг зупинитись струмінь переробленого пива, шо ся бив об дно пісюару, як Богатінов, вже спостерігав, як повільно закочується в ворота четвертий. Може Зоря вже й не хтіла, може їй і було вже й досит, та Балажиц вирішив помогти, рішив як не виходит забити в чужі то хоч прикладесі до гола в свої... І десь власне тоді кнайпа замовкла остаточно. Ніхто вже не реагував ні на п’ятий гол Зорі, хіба тіко іронічною усмішкою, ні на гол, так би мовити престижу, Гладкого на останній хвилині. Усі були в апатії. Ніхто не розумів. Ніхто не розумів одного – як можна було після другого голу здатись? Здатись і зупинитись? Всім було встидно, встидно за команду, встидно за хлопак, встидно і образливо, всі себе чули як в гімно обмачані. Хоч яке там курва обмачані - з головов кинуті і повивалювані!

Власне в такому стані їх побачив Валєра і хоч як він ся тішив з перемоги рідної Зорі, хоч як му хтілось позловтішатись з тих самозакоханих галичан – він не міг… Вони вже отримали нині як бідний в торбу, отримали стіко, скіко і ворогу не побажаєш, а ці люди ворогами му не були аж ніяк, бо в них був один батько – Стефко Бандера.
Переглядів: 751 | Додав: yurko_i_slavcyo | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
ВОЛЮ ПАВЛИЧЕНКАМ!
Наше опитування
Хто з наших героїв Вам ся найбільше подоба?
Всього відповідей: 67
Хмаринка теґів
ШЕ МИ Є ТУТВО:
Статистика

free counters
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Рекляма